Ярослав Жилкін: «Коли від'їжджав від зони АТО кілометрів на 150, кричав прямо в машині так, що зривав голос»

 

Всеукраїнська громадська організація пошуковців «Союз «Народна Пам'ять», одним із напрямків роботи якої — Місія «Чорний Тюльпан», відзначила п'ятиріччя заснування.

Спочатку припускалося, що волонтери «Народної Пам'яті» будуть займатися пошуком та перепохованням останків людей, вбитих під час Першої і Другої світових воєн. Однак, останні два роки вони займаються ексгумацією та евакуацією тіл загиблих на Донбасі захисників України.

В кінці бесіди керівник організації Ярослав Жилкін показав робочі зошити, які волонтери ведуть в експедиціях. Схеми, малюнки, умовні позначення. Сухо і чітко: «096 (номер мішка), фрагменти ніг, імовірно жіночих — ступня правої ноги, ліва нога ціла. Знайдені біля згорілого „Уралу“ №...», «099, фрагменти людського тіла — нога, лежала в лісосмузі неподалік від розташування українських військ», «труп № 046 — сильно обгорілий, в кабіні, розмір ноги 42», «труп № 107 — накритий поліетиленовою клейонкою у рожево-зелену клітку, роззутий». І так сторінка за сторінкою: що знайшли, де знайшли...

Нещодавно ви у «Фейсбуці» прокоментували свій пост від 26 листопада 2014 року. Там мова йшла про останки двох бійців, знайдених в районі Савур-Могили. Тіло першого було прикопано, останки другого помітили комбайнери. Кістки були розкидані на площі близько 400 квадратних метрів. Цитую запис: «До весни „другого“ вже не знайшли б. Документи зотліли б, а останки розтягнули б під час переорювання. Та й навряд чи багатьох зможемо знайти. Час працює проти нас... Це відчуття власного безсилля... відчуття, що, крім нас і близьких, це нікому не потрібно». Зараз ви доповнили: «Це було два роки тому. Але так нічого і не змінилося. От тільки шкода втраченого часу».

Пост тоді написав під враженням. Ми тільки повернулися «звідти». Було дуже важко — холодно, фізично вимоталися, — розповідає Ярослав Жилкін. — Увечері того дня міркували: минуло лише два місяці після боїв за цей курган, а що буде через рік?

Тому і виникло відчуття, що нічого не можемо зробити. Хоча один одного підстьобували, будували плани, в який район потім поїхати. Однак прийшло усвідомлення: всіх не знайдемо.

Воно є і зараз. Ми ж займаємося пошуками поховань Першої та Другої світової. Роботи стільки, що... Тому фраза, що «війна не закінчиться, доки не буде похований останній солдат», вона нездійсненна, давайте будемо реалістами. Інша справа, що і держава, і громадські організації повинні зробити все можливе, щоб максимально, підкреслюю, наблизитися до цієї мети.

Тієї осені й зими ми стукали в усі двері. Я приходив до чиновників: «У нас сили закінчуються, робіть що-небудь, приймайте бюджет, створюйте якусь структуру. Координації немає, інформації, де шукати, немає , все роз'єднано».

І ніхто не реагував?

Ну, так не можу сказати. Щось робили. Але! Судіть самі. У вересні 2014-го ми по вуха влізли в проект «Евакуація-200», трохи пізніше названий «Чорний тюльпан». Повертаємося з чергової поїздки, у нас накопичилася маса інформації, є бачення, як далі продовжувати роботу. І тут з подивом дізнаюся, що, виявляється, в Києві на вищому рівні минула нарада «Проблематика пошуку та ідентифікації тіл загиблих з непідконтрольної території». Однак ніхто не додумався покликати безпосередніх учасників. Як це можна обговорювати без тих, хто виконував цю задачу, для мене загадка.

Потім ще кілька нарад пройшло. Допоки ми не напросилися. Доводили до відома факти, розповідали і т. д., але все було марно. Відомства просто перепасовували нас. Мовляв, а ми при чому? Немає пошукових бригад, грошей не передбачено та й інші «аргументи».

Адже треба було хаотичний масив інформації — нею володіли МВС, ЗСУ, СБУ, в тому числі показання полонених, яких змушували ховати своїх, і т. д. — оперативно і чітко звести воєдино. На жаль, було втрачено дорогоцінний час.

По гарячих слідах набагато легше знайти тіло, лише б знати хоча б приблизно район. Ми часто ганялися за примарами. Звідки вони виникали? Чутки. То журналісти, то місцеві жителі, направляли нас по хибному сліду. Не навмисно, ясна річ. Ось такий феномен.

Люди, що зазнали жахи війни, легше вірять у всякі байки. Вони мало не від першої особи розповідають, що нібито самі особисто бачили. Скільки ми возилися біля кар'єру біля Гранітного (село у Волноваському районі Донецької області. — Авт.), де «сотні нацгвардійців загинули»! Ламали багнети лопат, поки не зрозуміли, що ці розповіді просто страшилки.

Потрібен час, щоб навчитися відокремлювати зерна від пажитниці. І все одно реагувати на будь-який сигнал. Часто ми не встигали.

Чому ви почали займатися такою, прямо скажемо, не дуже вдячною роботою?

Коли виник конфлікт на сході, ми чудово усвідомлювали, що, швидше за все, коли-небудь — по закінченні — займемося пошуком останків хлопців, адже досвід і знання у нас колосальні. Однак, зрозуміли, що доведеться починати відразу.

Наприкінці серпня, після боїв на Савур-Могилі та Іловайського котла, на YouTube «гуляли» страшні кадри — покинуті тіла, згоріла техніка. Родичі бійців оббивали всі пороги. Стало ясно, що сотні останків можуть пропасти безвісти назавжди, якщо не вжити термінових заходів. Міністерство оборони якось домовилося з тією стороною. Завдання — евакуювати тіла, вивезти їх якимось чином, а ховати вже після процедури впізнання. Та сторона не хотіла займатися, тому що робота брудна, м'яко кажучи. І вони не мотивовані виконувати її. Не було толерантності в той момент.

Зараз є?

Зараз ситуація краще. Але люди намагаються воювати з мертвими. На мій погляд, це якось негідно поваги, як мінімум. «Нехай гниє» — такі розмови честі не роблять. Що б людина за життя не зробила, вона вже вбита. Вбивати другий раз нелюдяно.

У так званій «ДНР», коли наші військові звернулися з проханням дозволити пошукові роботи, дали добро: «Нехай заходять ваші, але тільки цивільні, військових не пустимо». У Національному військово-історичному музеї зібрали маленьку групу. Потім подзвонили мені, я відразу погодився. У першу поїздку вирушили 12 пошуковців на чолі зі мною.

Скільки волонтерів взяли участь у пошуках?

Всього виїжджали 64 особи.

Хто ці люди?

Є кияни, криворіжці, дніпряни, хлопці з Оржиці (Полтавська область). Вони археологи, підприємці, водії, пенсіонери, ювеліри. Зроблю акцент на тому, що ми аполітичні. Нас не цікавлять партійні гасла. І в релігійному відношенні нейтральні. У нас представники різних конфесій і атеїсти.

Так от, працювали по змінах. Жили в дуже спартанських умовах: туалет на вулиці, вмивалися холодною водою, їли консерви. Режим жорсткий. Підйом о п'ятій ранку. Поки погодишь «коридори», те ще нервування. Плюс моральне виснаження від того, з чим працюєшь, від усвідомлення небезпеки під обстріл потрапляли - то недружньо нас зустрічали, то обзивали, то автоматами тикали. Це все не так просто витримати, повірте. Плюс важко фізично. А як це мотатися по підірваних дорогах, замінованих полях, не треба розповідати. Поверталися близько півночі. А треба ж ще тіла в холодильник відвезти, документи підготувати. Все складували на початку в залізничні рефрижератори в Чаплине. Жодні морги з такою кількістю раніше не стикалися. Коли все впорядкувалося, возили «вантаж 200» в морг Дніпра. Там слідчі органи займаються ідентифікацією, описом, упізнанням.

Нас ніхто нічому не вчив. Вели записи що стосується нахождення. Фіксували число, локацію, телефони людей, які щось бачили, робили замальовки, де тіла лежали, що при них виявлено. Спочатку боялися фотографувати, брати з собою зайву техніку. Навіть коли дозволили, чомусь боялися. Через деякий час зрозуміли, що багато деталей було упущено.

Знала про вашу організацію ще до всіх подій. Було багато нотаток про перепоховання людей, загиблих під час двох світових воєн. Скільки останків знайшли?

За 2011-2013 роки — близько 3400, не враховуючи німецьких військових. Загалом, близько чотирьох тисяч.

Але ті пошуки не йдуть ні в яке порівняння з нинішніми. Тоді працювали в комфортних умовах. Все заплановано, ніякого поспіху: спокійно сфотографував, записав, пішов поїв.

І повне схвалення оточуючих.

Звісно. Невідомий солдат знаходив могилу. Свята справа.

Знову повторю, що багато людей в полоні якихось міфів. І про Велику Вітчизняну теж. Якось розповіли: «Хлопці, ось в цьому полі яма, де лежить тисяча червоноармійців». Розкопали, а там три тіла.

Потім досвідчені пошуковці остудили наш запал: «Можете уявити яму, де поховано тисяча осіб? Як могли виснажені колгоспники без техніки, вручну вирити її? Це скільки треба зусиль?».

Пошукова робота вимагає аналітичного розуму. Потрібно отримати масу різної інформації, попрацювати з архівними документами, потім зіставити і сказати: ось тут, можливо, щось є. Іноді інтуїція підказує. Це з роками виробляється.

Ось їдеш по трасі. Посеред чистого поля «острівець» з декількох дерев. Ви не звертаєте уваги на такі речі, а в мене око по-іншому працює. Цілком імовірно, що на цьому місці є братське поховання. Люди тоді не могли перевозити тіла. Їм треба було розчистити поле бою, щоб знову сіяти. Вони стягували останки в улоговинки, воронки, що утворилися після вибухів авіабомб. Складали там, закопували, щось ставили для позначення. Потім обробляли землю, обходячи це місце. Такі поховання ми нерідко знаходили.

Що стосується нинішньої ситуації, різниця в тому, що тіла свіжі. Це неприємний вигляд, неприємний запах. Дуже м'яко кажу. А у тебе практично нуль мотивації, навіщо тобі це треба. Про себе весь час довбав: треба, треба, хтось же повинен.

Нас спочатку хвалили: «Хлопці, ви герої, молодці. Крім вас, нікому». Це підбадьорювало, додавало сил, окрилювало.

До цього бачив трупи тільки після аварій. Якось допомагав витягати жінку, вона була вся в крові. Пам'ятаю ті почуття. Але це було, вибачте за подробиці, свіже тіло. Та й то був приголомшений побаченим.

Боявся першої «зустрічі». Дико боявся. Впораюся чи не впораюся?

На збори в першу поїздку було півдня. Всі на нервах: завтра о шостій ранку нас чекають в Покровському. Що брати? Які рукавички? Як захистити одяг, щоб потім не викидати? Якщо доторкнешся до трупа, запах вбирається миттєво.

Начебто все взяли. Розуміємо, що чогось не вистачає. Чого? Самі не знаємо. Не стикалися. Заїхали в «Епіцентр». Бігом по залах з візком. Як тіла будемо пакувати? Треба плівку. Найщільнішу. Чим підписувати? Треба купити фломастери. А бирочки? Теж купили. Тобто по ходу розробляли, як будемо діяти. Це був мозковий штурм прямо біля прилавка.

На Донбасі місцеві жителі на всі лади розповідають, що шахтні відстійники, річки, озера, шурфи заповнені трупами: «Накидали, хлорки насипали».

Можу поповнити колекцію цих історій. Чув, що під Красним Лучом наші збирали тіла у вертоліт, який потім, мовляв, над ставком їх викинув. Це маячня. Звичайно, диму без вогню не буває. Іноді варто зайвий раз перевірити. Але байки про ці шурфи, про «приїхав КамАЗ з тілами»...

Людина, яка в шахті не була, думає, що шурф — це дірка в землі, можна підійти до краю, плюнути і чекати, коли долетить. Але це ж не так. Хочеться задати питання: знаєте, що таке закидати КамАЗ тілами? Це не штабеля красиві, які легко взяти. Щоб перенести таку кількість тіл, потрібна бригада з 20-30 осіб.

Зрозуміло, що на війні ворогів ненавидять. Можуть плюнути, стрельнути у вже мертвого «сепара» чи «укропа», хоча при мені такого не робили. Але організувати таку роботу, щоб глумитися над трупами... Який сенс?

Те ж саме можу сказати і про мобільних крематоріях. Це міфи, фейки, які ходять по Інтернету.

Скільки на сьогодні вивезено тіл волонтерами «Чорного Тюльпана»?

Більше трьохсот тіл і фрагментів. 2014-й — найскладніший рік. Була результативна, якщо можна так назвати, робота. Відшукували по 15-20 тіл за день. Пізніше кількість знахідок стало меншою.

Тепер поясню, що таке останки. Наприклад, знаходимо об'єкт — обпалена грудна клітка, нога, рука. Вони по міжнародній класифікації вважаються останками. Тіло — якщо лежить тулуб, є голова і в основному ноги і руки. Буває, що є тіло, але немає голови, вибачте за шокуючі подробиці. Це вже фрагмент.

Крім ексгумації та пошуків тіл, ще забирали трупи з моргів Донецька або Луганська. Після боїв під Дебальцеве та Донецьким аеропортом протилежна сторона відправляла їх туди, потім нам давали «коридор», і ми забирали. Бувало, завантажували в машину до верху.

ОБСЄ вам допомагала?

Ми їх і Червоний Хрест залучали не раз, коли треба було працювати на нейтралці чи передових позиціях. Давали часовий відрізок, щоб обидві сторони не стріляли. Якщо треба, домовлялися, щоб попереду йшли сапери. Так ми працювали з боку аеропорту.

Можу сказати з досвіду: якщо ОБСЄ відмовляється йти на нейтралку, краще туди не суватися. Вони трохи більше знають ситуацію. А коли вони з нами, це вселяє надію, що все пройде більш-менш без ексцесів.

Різні історії були. Одного разу хлопці заїхали поблизу Луганська на мінне поле, промчали буквально в сантиметрах від протитанкової міни. Трохи інфаркт не отримали.

Як збираєте інформацію перед черговою поїздкою?

Дивимося ролики в Інтернеті, чергуємо на «гарячій лінії», зіставляємо, аналізуємо. В офісі ціла команда. Крім цього, потрібна логістика.

Така діяльність потребує чималих витрат. Де берете гроші?

З власної кишені. Коли стало нестерпно, просив через «Фейсбук» про допомогу: «Хлопці, тепловізори це добре, але треба ж про загиблих не забувати».

Якось приніс звіт заступнику міністра оборони. Пояснив, що все зроблено за мій рахунок: «Розумієте, що це неправильно?» — «Так, але грошей немає» — «Неважливо, є вони чи ні. Ми в будь-якому випадку виконуємо державне завдання. Людей за наказом відправили на фронт. Вони загинули. І держава зобов'язана повернути їхні тіла родичам. Це ненормально, що таку роботу фінансує приватна особа. А якщо я завтра передумаю? Мова ж не про те, щоб приїхати, одного забрати, і все. Там же сотні!» У відповідь: «А що я можу зробити?»

Ми писали президенту, парламенту і т. д. Отримували відписки: «З вашого листа провели нараду». Чергова порожня балаканина.

Взимку 2015-го зовсім зневірився. До мене прийшли перед черговою поїздкою: «Ярославе Олександрович, машину треба ремонтувати, купити колеса. Це 25 тисяч, і хлопцям на проїзд ще 13».

А у мене в кишені 200 гривень, та у касі порожньо. Скільки можна просити в соцмережах? Колись, у хорошому житті, дружина подарувала пристойний годинник. Продав. Вистачило на два місяці «закрити» потреби.

Вас вдома розуміють?

Мама розуміє, сподіваюся. Мені все-таки 45 років вже. Дружина по-своєму злякалася. Не підтримувала: «Навіщо це тобі, якщо нікому не треба?» А діти як діти: «Тату, ти знову на війну?» Вони ще маленькі.

Розумієте, ми в процес увійшли, вийти вже не можна. Треба щось робити всім. Але от достукатися нікуди не можу.

Читала, що територія так званої «ДНР» вами більше відпрацьована, ніж «ЛНР». Сьогодні як йдуть справи?

Сумно. Але передбачувано. Ми ще минулого року розуміли, що до цього йде.

У свій час при міністерстві оборони ДНР» створили відділ з військовополонених і безвісти зниклих. Я не ставив зайвих питань, не знаю, який там бюджет, штат. Був радий, що хоча б з'явилися люди, які офіційно відповідали за цей напрямок, могли вирішувати питання з підрозділами, блокпостами, щоб сприяти нам.

Пізніше в Донецьку змінився чоловік, який відповідав за пошукову роботу. Практично контакти обірвалися. Нас перестали допускати на ту територію.

Тому останнім часом змушені більше сконцентруватися на підконтрольних Україні регіонах, де проходили бойові дії. Ми там не раз знаходили тіла і цивільних, і загиблих з протилежного боку. Це теж величезний пласт роботи.

А на ту сторону вже рік практично не виїжджаємо, тільки на нейтралку.

У «ДНР» годують жданиками: «Хлопці, зачекайте» або «Давайте інформацію, ми пошукаємо самі». Давали. Результатів немає. Нам не звітують. Ми не впевнені, що вони взагалі провели пошук або провели його належним чином.

Ми пропонуємо діяти спільно — їх пошуковці і обов'язково наші. Щоб ми для себе знали, що виїжджали в такий-то пункт, інформація підтвердилася або ні, або частково. Негативний результат теж результат. Але треба переконатися на 100 відсотків, що це місце відпрацьовано.

У «ЛНР» ми «по-дорослому», вибачте за такий сленг, особливо не шукали. Там немає органу, за яким закріпили б цей напрямок. Лише «афганці», які проживають там, займалися пошуками. Вони нам допомагали після Дебальцеве, домовлялися про «коридори». Але так і не вдалося досягти угоди, щоб робити все регулярно і планово.

Помітив наступне: коли йшли активні бої, було набагато простіше. Проїжджаючи наші позиції, чули: «Давайте, удачі вам». Туди-сюди сновигали без питань. Надокучили і тій, і іншій стороні.

Але чим довше затишшя, тим більше недовіри один одному. Буває, в шість ранку чекаєш на блокпосту, бачиш, як стоять на морозі місцеві жителі з маленькими дітьми, а прикордонник: «А чого ви їдете? Я перевірю».

Нещодавно розмовляла з працівниками фонду «Восток SOS», які документують історії полонених. Вони констатують масовий усвідомлений садизм з боку проросійських бойовиків і російських військових по відношенню до тих, хто потрапив «на підвали». Ви бачили наслідки таких проявів?

Бачили. З обох сторін. Не буду конкретизувати. Багато не розповідаємо, це може зашкодити справі. Та нас ніхто й не питає. Ми навчилися визначати, до вбивства чи після нанесені травми. Бачили розстріляних в упор, перерізані частини тіла, причому явно після смерті, скажімо так — багато разів умертвили людину різними способами, зв'язані за спиною руки і прострелені черепи, забиті в глотку фрагменти озброєння. Всяке бачили.

Пам'ятаю останки цивільного. Він загинув не в результаті обстрілу. Їхав забирати родину товариша і пропав на блокпосту. Видно, що при житті були переламані ноги, тобто його сильно били.

В одному інтерв'ю ви сказали, що психолог вам радив вантажити тіла, немов мішки з картоплею. Як з глузду не з'їхати? Що робите, щоб не зламатися?Адже людська психіка не влаштована для такої роботи.

Допомагала горілка. Ми називали її «рідкий антидепресант». Пили на ніч, щоб просто виспатися.

Коли волонтери-психологи запропонували допомогу, багато з наших казали: «Я ж мужик. Це не до мене». А я не соромився. На зміні завжди тримаєш себе бадьоро: «Все буде класно». На тебе дивляться, як на старшого. Ні в якому разі не можна показати ані смутку, ані страху. А в тобі ж все накопичується.

Радив хлопцям звертатися до фахівців. З розуму у нас ніхто не зійшов, але у двох осіб з'явилися проблеми з алкоголем.

До вас звертаються родичі людей, тіла яких ви виявили?

Після того як знайшли, як правило, немає. Я їх розумію. Вони справляються з власним горем. Їм не до подяк. Так ми і не чекаємо. А коли шукають, звичайно, дзвонять.

Якось на нашій базі жила дівчина зі своєю мамою. У неї хлопець зник десь під Мариновкою. Вона вийшла на «ополченця». Він намагався допомогти, показав місце, яке ми давно відпрацювали. До того моменту тіло бійця довго лежало в морзі. Після цього процес його ідентифікації прискорився.

А одна жінка ледь не стала детективом. Не вірила, що чоловік загинув. Сама усіх опитувала. Було багато інформації, що суперечить одна одній. Потім нам очевидець розповів якісь подробиці про те, як два роки тому стратили одного артилериста. Збігся зріст. Але все ускладнювалося тим, що безвісти зниклий такого ж зросту був з іншого боку. Мене запитали: «Як будемо визначати: ваш чи наш». Зателефонував дружині. Розпитав про особливості зубів. Коли хлопці розкрили місце поховання, все збіглося.

Скільки зниклих безвісти ще не знайдено?

Залишилося багато заплутаних випадків, коли незрозуміло, кого і де шукати. Тому поки чекаємо дозволу на організований пошук «в полях», складаємо чіткий план.

На самому початку нашої роботи всі тіла, як-то кажуть, були на поверхні. Потім техніку, біля якої часто знаходили вбитих, почали розпилювати. Ознаки первинного поховання зникли. То сніг випав, то нова поросль з'явилася, вже нічого не видно. Складніше й очевидців подій розшукати.

Зниклих безвісти близько 500 осіб. Їх пошук все важчий і важчий. Думаю, що ми, напевно, ніколи не знайдемо останнього солдата цієї війни.

Ми зараз формуємо аналітичний центр, оскільки є окремі волонтери, групи в різних відомствах, які займаються такою ж роботою, і треба стикувати всю інформацію, а вона поки розрізнена.

А тепер про головне. Ми намагаємося донести до людей, що мешкають на окупованій та на прифронтовій території, щоб не боялися звертатися до нас. Нас цікавить період, коли проходили бойові дії.

Всі, хто володіє якою-небудь інформацією про те, де потрібно виконати пошукові роботи, телефонуйте на безкоштовний номер гарячої лінії 0 800 210 135 або пишіть на сайт naidy.org.ua.

Джерело

 

  • Русский
  • Українська
  • English